WIERNOŚĆ I PAMIĘĆ

Śmierć najbliższej osoby, z którą przeżyło się wiele lat, jest jednym z najboleśniejszych ludzkich doświadczeń egzystencjalnych. Bólu po takiej stracie nic nie potrafi złagodzić, nawet przeświadczenie, że natura istnienia w kosmosie ma wymiar eschatologiczny. Każda struktura, zakorzeniona w czasie i doświadczająca nieustannej zmienności perspektyw, zmierza do rozpadu, do ostatecznego rozwiązania elementów. W takiej perspektywie nasze istnienie jest ledwie chwilową próbą przeciwstawienia się entropii, jakby spowalnianiem wskazówek zegara, których zatrzymać nie można. Z perspektywy następnych lat, spędzanych w samotności i w aurze powrotów do tego, co było i co nigdy nie wróci, pamięć staje się rodzajem sanktuarium, w którym stale płonie ogień miłości czystej i najprawdziwszej. Śmierć niweluje chwilowe trudności, kłopoty dni i nocy, pojawiające się niegdyś przeszkody, a w zamian stymuluje przekonanie o jednorodnym kształcie zamkniętego związku, tworzy etos szczęścia, które zamknęło się w chwili ostatecznej. Każdy powrót do pierwiastkowych zdarzeń, każde sięgnięcie po fotografię czy przedmiot należący do zmarłej osoby, będzie wyciskać łzy w oczach i ukazywać głębię ludzkiej tragedii, nieuchronności tego, co nadejść musi w każdej biografii. Ludzie często zapominają o temporalnym wymiarze zawiązujących się uczuć, składanych obietnic i przysiąg, albo odsuwają od siebie myśl o końcu szczęśliwych dni. To rodzaj strategii życiowej, która każe skupiać się na poszczególnych zdarzeniach teraźniejszości, na załatwianiu spraw doraźnych i na radości z chwil wyjątkowych. Śmierć przychodzi zawsze nie w porę i nie zna litości, staje się elementem życia, które miało swoją historię, toczyło się w określonej chwili kosmicznej i zamknęło się, tak jak dopełniają się obroty ciał niebieskich. W takiej chwili wyraźnie widać, że ze świata ziemskiego niczego nie weźmiemy, oprócz dobrych uczynków i chwil tak samo ulotnych jak lekki puch pojawiający się na ostach.

Danuta Bartosz wypełniła obietnicę daną mężowi i książkę o doświadczeniu jego śmierci wydała dopiero po sześciu latach od momentu odejścia. Każdy nowy wiersz rodził się w bólu i przeświadczeniu, że jest sięganiem do tego, czego nie da się wyrazić słowami, do chwil pierwiastkowych i tak sensualnie nasączonych uczuciami, że wspominanie ich odbierało oddech. Ale przecież zadaniem poety jest próba zmagania się z oporem materii językowej i nieustanne dążenie do doskonałości nowych strof, do elementarnego piękna wersów i mimetycznej siły metafor. Dla prawdziwej poetki tylko smutek jest wierny, bo utwierdzony został u końca życia kochanej osoby i stał się cząstką tego, co zostało i ma jeszcze nadejść. Szczególnie silny bywa, gdy ta, która została po stronie życia, egzystuje w przestrzeni, której sens wyznaczała autentyczna wspólnota. Wtedy każdy kwiat rozkwitający w ogrodzie, wtedy krzewy bzu i przylatujące do nich ptaki są przypomnieniem tamtych chwil. Ogród, który był dla nich oazą, stał się miejscem pamięci, w którym wszystko przypomina o nieuchronności, wszystko zyskuje wymiar symboliczny i eternalny. Szczególnie następstwo pór roku obwieszcza każdorazowo, że ten, który odszedł wiedział, że następnej wiosny nie będzie. Rośliny uczą nas pokory i ukazują tajemny kod, któremu także podlegamy, ale – nie chcąc żyć w oparach śmierci – odsuwamy go na jakiś bliżej nieokreślony, daleki okres. One budzą się do życia wraz z nadejściem cieplejszych dni, rozkwitają i cieszą nas swoim pięknem, a potem z pokorą i zgodą na ostateczność, więdną, gubią barwy, przygotowują miejsce dla nowego życia – jakby mówiąc: tak właśnie postępuj… tak nas naśladuj…

Jakże wyraźny w trenach Danuty Bartosz jest kosmiczny wymiar ludzkiej egzystencji, jakże wiele w nich określeń, które ukazują ogromną wiedzę autorki na temat procesów przebiegających w naturze i we wszechświecie. Przecież wszystko wpisuje się w ciąg nieuchronnych metamorfoz, wszystko zmierza od narodzin do śmierci, a przy tym – wszystko otwiera i zamyka się w jednej eschatologicznej chwili. Budując ludzkie enklawy, tworząc ogrody i pulsujące ciepłem domy, jesteśmy zapowiedzią odejścia, mamy ściśle określoną liczbę dni i lat do przeżycia, ciąg zadań do wypełnienia. Od nas zatem zależy jak będziemy kształtować jednostkowe biografie, czego dokonamy i ile jaskrawych chwil uda nam się nanizać na nić ludzkich związków i wspólnych doświadczeń. Bliskość drugiej osoby da nam ukojenie, ale też budzić będzie lęk przed zgaszonymi pragnieniami, przed tym co zawsze nadchodzi i przed czym nie można uciec, nie można nigdzie się schronić. Jakże silne są uczucia poetki i jak wspaniale dopełniają to, co zdarzyło się w jej życiu z ukochanym mężem, jaki głęboki kontekst kosmogoniczny wnoszą do ich świata. Trudno pogodzić się z odejściem bliskiej osoby, ale jeszcze trudniej napisać o tym cykl prawdziwych liryków, pulsujących bólem i zarazem afirmujących egzystencję. Tutaj mamy do czynienia z takim osiągnięciem artystycznym, choć autorka wskazuje, że ma poczucie naruszenia obszarów, które najgłębiej tkwią w jej sercu i wolałaby, by książka nie powstała. Czytelnik, wchodząc do tego rozedrganego świata, tak bezlitośnie nacechowanego śmiercią i rozpadem, wyniesie jednak przekonanie, że miłość nie ustaje i jest jakiś wyższy sens w tym, czego doświadczamy. Uwierzy, że można pokonać ból i wznieść się na wyżyny ducha, gdzie czas już nie płynie, ptaki przylatują stale do krzaków bzu, a wiosna trwa bez końca… bez końca…

___________
Danuta Bartosz, Tylko smutek jest wierny /Само тагата е верна, Związek Literatów Polskich, Poznań 2012, s. 108

Książka ta ukazała się po polsku i po macedońsku, niżej zamieszczam tekst mojego Posłowia w języku Aleksandra Wielkiego, w przekładzie Zvonko Dimoskiego

Смртта на најблиското лице, со кое се преживеало долги години е едно од најболните човечки егзистенцијални искуства. Болката, после такво искуство не може да ја ублажи ниту знаењето дека постоењето во природата има есхатолошки размер. Секоја структура, закоренета во времето, постојано ја искусува променливоста на перспективите и се движи кон распаѓање, до конечно разврзување на елементите. Во една таква перспектива нашето постоење е само моментна проба на спротивставување на ентропијата, нешто како успорување на сказалките на часовникот, којшто не може да се запре. Од перспектива на следните години поминати во самотија и во аура на враќања кон тоа што било и што нема никогаш да се врати, сеќавањето се претвора во еден вид на санктуариум во кој постојано гори пламенот на чистата и највистинската Љубов. Смртта ги нивелира моменталните потешкотии, проблемите со денот и ноќта, пречките кои понекогаш се појавуваат, а во замена го стимулира убедувањето за еднолитата форма на затворената врска, создава етос на среќа, која се затвора во последниот момент. Секое враќање до првите случувања, секое посегнување по фотографија или предмет којшто припаѓа на мртво лице, ќе изнудува солзи во очите и ќе ја прикажува длабичината на човечката трагедија и неможноста да се заштити тоа, што мора да настапи во секоја биографија. Луѓето често забораваат за темпоралниот аспект на врзувачките чувства, дадените ветувања и сакраменти или ја отфрлаат од себеси мислата за крајот на среќните дни. Тое е вид на животна стратегија, која вели да се концентрира на избрани моменти во сегашноста, на средување на важни работи и на радоста во исклучителните моменти. Смртта секогаш доаѓа кога не и е времето и нема милостина, станува елемент од животот кој имал своја историја, течел во одреден космичен момент и завршил така, како што се надополнуваат кружењата на небеските тела. Во таков момент јасно се гледа дека од земскиот живот ништо не можеме да земиме, освен добрите дела и миговите, кои се летливи исто како и лесната прашина која се појавува на трновите.

Данута Бартош го исполнила ветувањето дадено на својот сопруг и книгата за искусувањето на неговата смрт ја издала шест години после неговото заминување. Секој нов стих се раѓал во болка и убедување дека е посегање по нешто што не може да опише со зборови, по првите мигови толку многу натопени со чувства, а нивното спомнување го одзема воздухот. Но, нели задача на поетот е соочување со отпорноста на јазичниот материјал и непрестан стремеж за совршенство на новите строфи, за првичната убавина на стихот и миметичката сила на метафорите. За вистинската поетеса само тагата е верна, зашто потврдена останала при залезот на животот на саканото лице и станала дел од тоа што останало и уште треба да дојде. Посебно силна бидува кога таа, која останала по страната на животот, егзистира во простор, чија смисла ја означува автентичната заедница. Тогаш секој цвет кој цвета во градина, тогаш секоја гранка од јоргованот и птиците кои долетуваат на нив се присеќавање на тие мигови. Градината која за нив била оаза, станала место на сеќавање во кое сé присетува на незаштитеноста, сé добива симболичка и етернална димензија. Посебно редењето на годишните времиња, секој пат, објавува дека тој кој заминал, знаел дека следната пролет нема да дојде. Растенијата нé учат покорност и го покажуваат тајниот код,  кому исто така сме му посветени, но – не сакаат да живеат во маглината на смртта – го преместуваме за некое блиско неопределено, далечно време. Тие се будат во живот со надоаѓањето на потоплите денови, расцветуваат и не радуваат со својата убавина, а потоа покорно и согласни венеаат, губат боја, подготвуваат место за нов живот – како да велат: токму вака постапувај…прави како нас. ..

Колку јасна во трените на Данута Бартош е космичката димензија на чочечкото опстојување, колку многу за него изрази кои го покажуваат огромното знаење на авторката за процесите кои се точат во природата и космосот. Нели сé се впишува во текот од незштитени метафори, сé се движи од раѓање кон смрт, а при тоа – сé се отвора и затвора во еден есхатолошки миг. Градејќи човечки енклави, создвајќи градини и домови кои пулсираат со топлина, стануваме наговест за заминувањето, имаме точно определен број на дни и години за преживување, листа на задачи за реализирање. Значи само од нас зависи на кој начин ќе ги формираме поединечните биографии, што ќе реализираме и колку светли мигови ќе успееме да нанижеме на конецот од човечки врски и заеднички искуства. Близината на друго лице ни дава смирување, но исто така буди страв од згаснати мечтаења, пред тоа што секогаш доаѓа и пред тоа од што не може да се побегне, не може никаде да се сокрие. Колку силни мора да се чувствата на поетесата и колку совршено ги надополнуваат случките во нејзиниот живот со саканиот сопруг, колку длабок космогониски контекст внесуваат во нивниот свет. Тешко е да се помири со заминувањето на саканото лице, но уште потешко е да се напише циклус вистинска лирика, која пулсира со болка и истовремено ја промовира егзистенцијата. Тука имаме случај на големо авторско остварување, иако авторката акцентира дека има чувство на нарушување на полињата, кои седат најдлабоко во нејзиното срце и би сакала оваа збирка да не настанела. Читателот, влегувајќи во овој растреперен свет, толку многу окарактизиран со смрт и распад, ќе изнесе сепак убедување дека љубовта не престанува и дека има повисока смисла во тоа што искусуваме. Ќе поверуваме дека болката може да се победи и дека можно е искачување на духовни рамништа каде времето повеќе не течи, птиците прилетуваат постојано на гранките од јоргованот, а пролетта крај нема….крај нема…

Skomentuj

Wprowadź swoje dane lub kliknij jedną z tych ikon, aby się zalogować:

Logo WordPress.com

Komentujesz korzystając z konta WordPress.com. Wyloguj /  Zmień )

Zdjęcie na Google

Komentujesz korzystając z konta Google. Wyloguj /  Zmień )

Zdjęcie z Twittera

Komentujesz korzystając z konta Twitter. Wyloguj /  Zmień )

Zdjęcie na Facebooku

Komentujesz korzystając z konta Facebook. Wyloguj /  Zmień )

Połączenie z %s

%d blogerów lubi to: